Сергій Радько народився 11 квітня 1963 року в місті Черкаси, у родині службовців. Археологія захоплювала хлопця з дитинства: глина, канівські гори... Після дощів яри збільшувалися в кілька разів, і вони, дітьми, дряпали рельєфи на стінах. На Канівщині кажуть: «навіть небо з глини».
У 1974 році вступив до Республіканської художньої середньої школи імені Тараса Шевченка в Києві — де готували «чемпіонів» живопису. Провчився там сім років, вивчаючи все, що стосувалося академічного рисунку та живопису.
Під час навчання зустрів людину, що сильно вплинула на його творче життя — Миколу Будника, кобзаря, художника, поета, археолога. Про нього говорили: «зустріч із Будником — це життєва катастрофа» (так як це перевертало світобачення). Микола став для Сергія наставником і духовним орієнтиром.
Після школи — служба в армії, робота плиточником, пожежником, а потім у Музеї гончарства в Опішному, де Сергій і навчився гончарювати: «Глина, коло, піч — це мій поклик долі».
У 1988–1993 роках навчався у Львівській академії мистецтв. Спочатку планував вступити на кафедру кераміки, але обрав нову — монументального живопису. Там поруч навчалися Іванка Крип`якевич, Юля Ткачук, Кость Маркович, Андрій Злобін. Там він потрапив до майстерні Євгена Лисика, який викладав усі предмети три роки. «Євген Микитович майже не розмовляв — говорив коротко, або афоризмами, але повітря в аудиторії в його присутності буквально дзвеніло». Вивчаючи академізм, Сергій розумів, що йому не по дорозі. Не так легко бути самим собою, але ще важче зректися себе. Серед викладачів, яких він згадує з вдячністю, — Медвідь, Патик, Звіринський, Бобков.
Отримавши фундаментальну художню освіту, у 1994–1999 роках повернувся до Канева та почав викладати в училищі культури. В ті роки художник активно їздив до багатьох селищ — Канева, Опішні, Гавареччини, де вчився у народних майстрів. У 1999–2002 роках викладав кераміку в Колегіумі мистецтв в Опішному. З 1997 року проводить персональні виставки в Опішні, Києві, Львові, Каневі, Полтаві, Черкасах. Має багатий пленерний досвід в Україні та за кордоном — у Словаччині, Литві та інших країнах.
На гончарному колі окрім малої пластики, Сергій працює також із монументальною скульптурою висотою 3–5 метрів. Частина цих робіт нині зберігається в Музеї гончарства в Опішному. Окрім живопису й кераміки, він грає на музичних інструментах, викладає, пише поезію та прозу. Один із його відомих маніфестів — «Третій національний стиль». Має мрію створити Академію гончарства — як академію естетики та метафору творчості. Бо глина — це першооснова, у якій можливе справжнє.
Митець захоплюється народним мистецтвом — щирим, парадоксальним, самобутнім. Його слова: «Це ті скарби, які показують, куди рухатись українському мистецтву. Воно переплітає в собі безліч зв'язків — і саме тому для мене є найцікавішим явищем. Я розповідаю про це молоді, пропускаючи через себе і висловлюючи через власне мистецтво».
Нині живе й працює в селі Межиріч, Черкаська область. Твори зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та інших музеях України й за кордоном, а також у приватних колекціях
Третій національний стиль / ліричні роздуми /Сергій Радько
Третій національний стиль... Ці слова — ключові в нашій естетиці. Саме нашій, бо кожен сам не свій, — через нас йде реалізація чогось більшого. Ми свідомі цього, але не в екзальтованому збудженні, а у спокійному відчутті причетності до потоку життя, його безальтернативності, проте її непередбачуваності.
Словом, ми фаталісти і в житті, і в мистецтві: це прирікає нас на спокій і оптимізм. Ми самі не свої, — кожен із нас відчуває в собі сподівання і мрії близьких людей, котрі ніби вкладають у тебе ваучери і дають у дорогу торбу з харчами.
Тобто ми немов сидимо у потязі традиції, що суне з минулого у майбутнє; сидимо коло вікна і, здається, у загальному вагоні. Саме в нашій традиції ми намагаємося пізнати забуті канони, сповідувати їх: і, таким чином, знову виходить такий собі «авангард навиворіт». Епатажна анонімність, екстравагантна консервативність — це ті «фінти», якими хочеться накрутити «захист» і забити гола у «ворота» безликої сучасності. Так, ми працюємо у Третьому національному стилі.
Третій — бо традиція, національний — бо традиція, стиль — бо традиція. Романтика індивідуалізму виглядає смішною й недоречною. Ми сумуємо за великими мистецькими рухами, нам дуже близький і зрозумілий шлях бойчуківців.
Усі ми вартові канону, ми його не вибирали, він світив нам, як ми ще були трипільцями; бачимо його і зараз, коли стали «радіаціями».
Ось послухайте казочку.
Українська дума-пісня про те, як був небувалий пленер на горі при річці.
Жив собі художник і став він гончарем, а гончарство стало його художеством. Жив він, поживав, аж поки не покликав його час. Разом із побратимами — на роботу українську: засіяли вони поле зерном добірним; вродило жито колосисте; наготовили-наклепали вони серпи зубчасті, нахилили вони спини засмаглі та й заходилися вони жати та снопи в'язати — мов виконували дивний акробатичний етюд-ритуал із золотом соломʼяним, із колосом налитим.
А вже як поскладали снопи у копи, то помазали тік глиною, вистругали білі палиці на ціли, скріпили їх сирицею — щоб ладно було. І знов був день, і сонце у небі було, і прийшли молотильники на роботу: пообставили снопами тік, узяли ціли до рук — та й загула соломʼяна веремія. І працювали вони, мов раби єгипетські, тільки із завзяттям і радістю українською, — аж поки сонце пішло за гору і настала ніч.
А на другий день приїхали до них мистецтвознавці з Києва і почали безграмотністю дорікати, на комбайни показувати — мистецтву вчити.
Тоді вийшов наперед гончар і так сказав:
«Ви визнаєте традицію, що керує думкою, — ми визнаємо традицію, що керує вістряком олівця».
А хлопці додали: «і помахом ціпа».
Та мистецтвознавці не зрозуміли тієї мови простої — насміялися, посідали у чорні блискучі машини і позникали з очей.
А час був такий, що яблука стиглістю наливалися. Підійшов гончар до яблуні, зірвав рукою яблуко, відкусив брилу соковиту — і ковтнув. І радісно йому було.
Підійшли хлопці до нього, посідали під яблунею та й попросили, щоб він розповів їм про Сонце, яке тінь і прохолоду їм давало.
От він і каже:
— Бачите — ось Сонце-Ярило, що підіймається з-за Дніпра і котиться по нашому українському небу до заходу, — воно життя нам дає.
Я постеріг це: Сонце сходить за Дніпром і лягає спати за Канівськими горами. А чому вчить підручник з астрономії? Ох уже ця наукоподібна брехня!
Ох уже ця індустрія брехні!
Я бачив, як у Синьому Небі
народжується Червоне Сонце,
це воно освітило Зелен-Землицю.
Небо, ох і Небо!
Над лінією — Небо, під лінією — Земля.
Зелен-Землице, я стою у твоїх травах,
а волосся розчісую Небесним Вітром.
Хрест!
Горизонталь обрію і вертикаль постаті.
Вір собі, дивись своїми очима, довіряй своїм вухам — словом, будь собою і живи своїм розумом. Шануй своє «здається», — бо це твоя Правда, — але знай, що твоєї Правди немає, а є наша Правда, але і вона до часу... І знай, що так, як «здається», — так воно і є, і що перевірене «здається» — то вже перелякане «здається», а перевірене ще раз — змаліє зовсім; і тоді ти не знатимеш, де верх, а де низ. І нехай твоє «перше здається» стане твоїм «єдиним здається», і тоді зліпиться твоя розчахнута душа, і тоді ти зможеш любити і жити, як колись.
Так балакали вони, думу думали, як утвердитись у Світі, як віру зміцнити і душу окрилити.
І була осінь, і була весна, і вже постало нове літо. Знов на гіллі затріпотіло нове листя, і достигав колос, і пташки славили новий врожай. Так ось і настав час жнив. І знов зібралися парубки, і задумали вони велику толоку українську, і вирішили запросити на ню побратимів з усіх земель українських, а ще гостей з країв чужинських.
Знали хлопці, що всяка земля свій образ має, свій звичай, свою віру і свою силу. І задумали вони зробити велику толоку мистецьку, такий диво-пленер, що прославить наш звичай, нашу віру і нашу землю Українську на весь Світ. І назвали цю толоку — «Жнива».
А щоб кожен на ній мав собі що до роботи — і художник, і скульптор, і гончар, і будівельник, и режисер, і фотограф, і поет, і музикант, — то темою цього пленеру взяли аграрну українську стихію.
Щоб серед народів світу дізналися про чарівну давню країну, що молиться Сонцю, де Вітри вчать людей пісень, де повні яри глини, де Земля як рідна мати, де могутні річки і сине море, де високі могили; де «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Саме в Україні найбільш яскраво втілений «образ — аграрно-селянський»: солом'яно-глиняний, житньо-пшеничний, з дощами і Сонцем, з акацієвим цвітом і гудінням бджіл, з Веселкою і Місяцем у Зірках.
Знову гончар узяв слово і про українську хату говорив, — що це прекрасне житло, а ще — образ гармонії і краси, заповіт пращурів нащадкам, — втілення хисту і розуму народу, а ще синтез мистецтв, — що це технологія довершеного лаконізму й ужиткової доцільності. При будівництві хати використовується місцевий — дуже поширений і дешевий — матеріал, освячений і оспіваний протягом тисячоліть: глина з яру, дерево з лісу, солома з лану, лоза з лугу, вода з річки, вітер з неба, а ще уперта українська наснага.
Хата — це вівтар української естетики, матриця нашого почуття прекрасного.
Образ селянської хати, вів далі гончар, найкраще скаже про Україну: про її історію і культуру, про самобутнє світобачення нашого народу. І якщо взяти цю давню будівельну технологію і створити обʼєкто-скульптури, котрі лиш функцією відмінні від життя, — то це прозвучить виразно і яскраво.
Так південні народи створюють скульптури з глини, дерева і соломи. І саме такий пленер може бути візитівкою України в культурному просторі світу, разом з розкрученими брендами: лялька-мотанка, трипільського спадку гончарства, кобзарства, ткацтва, ковальства, писанкарства, вишивки, каменю, дерева.
Почухав гончар потилицю і далі провадив: людина має кістку — ребра, і мʼясо, що кістку криє; так і хата має стовпи, крокви, що глиняно-соломʼяним тілом обмазуються. А ще гарненько і білиться. Ще хата стріхою, мов чубом, покрита, а ще піч-груба дим пускає. А ще під стріхою часто ластівки гнізда вʼють, миші стіни гризуть і оси в дірках гніздяться. Сонце, дощі, негода безнастанно споруду руйнуватимуть, із землею її рівнятимуть. Та все це — в законі великому і логіці красивій. А карби часу лиш збагатять і ошляхетнять.
Послухали побратими гончара — та й зробили пленер-толоку в пору Жнив, на пагорбі високому при річці великій. А де той пагорб, де ріка — того ніхто не знає: чи то коло Дніпра священного при Росі мрійливій, чи побіля Дністра стрімкоплинного коло Мурафи тінистої, чи, може, де іще в землі українській — невідомо те.
Та й що то за хлопці-побратими, за гончар-характерник — ніхто того не знає. Відбувся диво-пленер — на славу. Зʼїхалися мистці звідусюди і за місяць створили на пагорбі, що звався городище, містечко небачених скульптуро-обʼєктів. Чого там тільки не було: хата не хата, кінь не кінь, тин не тин, курник не курник, піч не піч, — та проте все високохудожнє, й лиш невідомо, що воно, — бо до такого в нас ніхто не звик.
Самі жито жали — солому заготовляли.
Самі глину місили — дрова носили.
Добре, що все під рукою — далеко носити не треба.
Словом, небом дихали, молоко пили і так помалу-швиденько скульптури зробили.
Дощі їх мили, Сонце-Вітер сушили, та проте ця глиняна катавасія на увесь Світ слави наробила, і про Україну всі дізналися-заговорили.
Один зробив глиняного коня, а замість ребер — пруття; другий піч зробив, розмалював гарно та ще й затопив — диму пустив; третій льох виконав — а де, нікому не сказав; четвертий драбину зробив і глиною до Неба приліпив; ті саманові мури ліпили, ті тини мазали; хтось опудало зліпив, хтось себе самого, мов опудало, обмастив.
Були і серйозні хлопці — зробили хату на помості; ті бабі помазали повітку, а ті поправили хвіртку. Словом, як у мистців буває — не всі задоволені були, а з часом добрим словом згадають.
Ось так на полі, що бурʼянами заростало, зробився парк художніх обʼєктів, і ніякого прагматичного пояснення тому немає. Але на те місце і в той час справжнє натхнення прилітало і кожному про себе знати давало.
Так мистці український культурний простір будували, а ще до цього і молодь студентську залучали.
Може, один пленер — це замало; але ж і ви хлопці гонорові — запрошуйте, то будемо робити й по вашій мові.
Усе зроблене, відкрите для огляду і відвідувань, зазнято на фото і відео; хтось мелодію склав, хтось вірша написав. Стоїть воно й нині і досі; показує світові ребра босі, під стріхою вето-стовп доживають, — рудою стіною тінь на траву пускають.
Так воно й має бути, бо скульптуро-обʼєкти стоять під дощами, у спеку і вітер, сніг і мороз: ніби руйнуються, а проте ще кращими стають, бо карби часу на собі мають. Ніхто того не сторожує, а його не тільки вітер, — й людська рука руйнує, що її тільки лінь-утома стримує.
Отаке дійство Україна зробила: не по залах картини-скульптури виставила, а у чистім полі мистецьку звитягу згадала, та ще й інших гостей на толоку позвала.
А від того — міцнішою і славнішою.
Скінчилось те; гончар пішов гончарювати, художник — малювати, скульптор — камінь тесати, музика собі заграв, але кожен з них про літнє священнодійство памʼятав і від того велику наснагу мав.
А наостанок знов гончар таке слово сказав:
«Треба ширші плечі мати, щоб орлові натхнення було куди сідати.
Треба Канон шанувати, а не під француза чи росіянина блазнювати,
Землею ходити, небом дихати, хату будувати, щоб було де весело проживати.
На цьому будемо байку кінчати».
А вам, усім головам слухавшим, — од сьогодні всім на здравіє щасливії літа до кінця віку!
Амінь!
