Зустріч з Георгієм Косованом. Дефлорація та сучасне мистецтво у Львові 80-х та 90-х

Ігор Завалій, Андрій Кісь, Павло Гудімов та Георгій Косован в Ya Gallery Lviv. Фото: Анна Годун

Спершу хотів би спитати: я називаю тебе Жора, а по паспорту ти Георгій?

Г.К.: - Георгій.

Як ти сьогодні ідентифікуєш себе? Чим ти займаєшся?

Г.К.: - На базар і з базару напівзігнутий ходжу – економлю ресурси.

Базар – це артринок? (сміючись)

Г.К: - Ні-ні, базар то як життя, а не артринок. Для того, щоб казати про артринок, то треба щоб він був. Це моя точка зору. Я дуже часто сперечався з іншими людьми типу артдилерів, бо коли казали, що ось артринок в Україні, то я казав, що його немає, є тільки вернісаж. В хорошому розумінні вернісаж. Або базар. Тому що артринок – це є система, в ньому є певна градація. А коли заходить якійсь невіглас багатий і починає купувати «щось» при тому нав'язуючи всім свою точку зору, то всі артдилери дивляться за тим. Але сама постановка питання неправильна, тому що має ж все таки бути якась система.

Тоді постараюсь поставити питання правильно: чим ти займався до пенсії?

Г.К.: - Так склалося, що Олег Капустяк[1], чиї ось тут дерев'яні скульптури – це мій друг дитинства. І я думаю, що ні він, ні я, ніколи не здогадувались, що ми будемо дотичні до мистецтва. Так сталося, що Олег вступив до прикладного інституту, а я мав якісь дитячі, романтичні захоплення Матісом, Пікасо… І поступово я прийшов до того, що хотів би займатись мистецтвом. І, як кажуть, в «крєпкій» радянський час, галерея або якийсь зал – це було неможливо. Але коли совєти занепадали, тобто тільки формально існували, то під час кооперацій 1985-го року кидаю роботу та йду на вільні хліба.

Чим ти займався до того?

Г.К.: - За освітою я історик. Я викладав в інституті прикладного декоративного мистецтва науковий комунізм, але не працюючи на партію. Тепер це називається «Політологія». До речі кафедру в університетах так і перейменували: була кафедра наукового комунізму, а стала політології.

А як ти туди потрапив викладачем? Так само Капустяк туди затягнув?

Г.К.: - Ні-ні, то було по-іншому: я був активним і був у комітеті комсомолу університету. На п'ятому курсі мені подзвонили з ректорату прикладного декоративного інституту і звернулись, бо потрібен секретар з історичною освітою в університет. Я погодився через мрії бути ближчим до мистецтва. Це був 1984 рік, а секретарем на той час був Юрій Ямаш, і він мене підганяв підписувати всі документи, а потім втік. Мені папірці попідписували, і дійшла ситуація до співбесіди по райкомам, гаркомам, і пішло-поїхало… Я доходжу вже до останнього, і мені кажуть: «А ти не написав партійність», - а я ж навіть не кандидат. Ясна річ, що я не міг бути там секретарем, але Середюк (ректор) лишив мене семінаристом. І ось цікаво: я приходжу на першу пару, до керамістів, і там сидять мої товариши, які старші за мене набагато – Шеремет Мар'ян, і Сергій Гай. У мене на парах були просто бесіди, нічого такого.

Ті бесіди були на тему «великого могутнього» чи це ти ухилянтом був?

Г.К.: - Ні, теми були такі як життєві, можливо, навіть філософські, світоглядні, а не коли хто народився чи помер. Мені здається, тому я й досі зустрічаю колишніх студентів, хоча не можу сказати студентів. Просто, тих з ким я спілкувався, коли вони вчились, і в нас хороші стосунки.

...Пям'ятаю ще свою першу виставку, яку я відкрив також в 1984-му році.

Це до перебудови. Як ти зміг це зробити?

Г.К.: - Дуже просто: я познайомився з режисеркою Будинку актора, Танею Малиновською, по молодості за кавою і пішла пропозиція зробити виставку студентів. Зробили ми виставку студентів, і я ж не підозрював, що не все так просто в цьому світі.

Була якась тема?

Г.К.: - Тоді не було тем, а було щоб просто повішати картини, бо художники тоді мали отримати майстерню, виставккоми, кількість виставок, потім спілка до спілки й таке інше.

І ти вбудувався в ту систему радянську?

Г.К.: - Я не вбудувався, а просто допомагав студентам-художникам в той час. Ми зробили ту виставку, повішали в Будинку актора. На наступний день дзвонить Малиновська: «Жора! Прийшов Суховій». Це був в управлінні культури головний по художникам. І він оголосив виставку антирадянською. Треба було взяти викладачів, кого хочеш, і приїхати до директора того управління. Приїхали. Прибігає Суховій з мистецтвознавцем Дорошем. Починаємо розбиратись, він нам каже: «Ось тут пропаганда алкоголю». Як зараз пам'ятаю: там натюрморт, пляшка Тиси порожньої і лимончик. Далі Васі Скрипки називалась робота «Хатинка моєї бабусі», сільська хата під стріхою, живописна картина. Кажуть, що це наклеп на соціальну політику партії, на новобудови, на Сихів. Далі дійшли ми до катетерів, то львівські дахи, антени і верхушка у них катетер, і видно купол церкви на фоні. Художника прізвище Вадим Нещадий. І тут кажуть, що пропаганда релігії, культова споруда. Треба було її зруйнувати, але Суховій каже, що це пам'ятка культури, то залишили. Потім: «А от антени на Польщу!». Ну, це так дійсно, бо антени, які на Польщу йшли вони специфічні були. Дійшли до того, що: «А кого непощадим?», а це прізвище студента… В результаті ми 3-5 картин зняли. То був мій перший досвід такий, бо я раніше дивився рожевими очима на картини, живопис.

Ми зараз всі сміємось, але ж це був який стрес

Г.К.: - Ну звісно, це був стрес, бо на рівному місці ти міг отримати статус «іноагента». Але ж художників то за що? Там же живописні роботи…

Ти розібрався у внутрішній причині чому це сталось? Можливо, це стосувалось якихось ревнощів?

Г.К.: - Ні-ні, це просто кандовість і ортодоксальність, принаймні Суховія і, на той момент, відділу культури. Я памятаю як до мене приходили допомогти в інституті прикладного декоративного мистецтва. Там раз на рік проходила науково-дослідна конференція викладачів та студентів, до якої робили певні значки, 100-200 примірників. На значку – палітра й пензлики. Прибігає співробітник інституту, і каже, що на них бандерівський знак і треба йти до Суховія. Приходимо, а Суховій в нас питає: «Ви що не бачите? Тризуб!». А там три пензлики… Це збоченство, хвороба, хвороблива свідомість. Зараз це кумедно, а тоді це був жах, дуже небезпечно. Я памятаю 1984-ий рік, виставка Скандакова[2] в Кларисках, і перед відкриттям прийшов завідувач відділу культури і сказав, що це порнографія, і якщо не помиляюсь, дядя Юра (Юрій Скандаков) швиденько на дві роботи домалював бретельки.

Власне, коли кажуть про початок 80-х, саме 82-ий, 83-ій, 84-ий – були особливо складними, коли змінювалась влада після смерті Брежнєва, і всі КГБ-шники хотіли вислужитись. В цей період, перед Горбачовим, дійсно багато цензури було, зокрема на рок-музику. Так Pink Floyd 83-го заборонили, так що й можна було статтю отримати.

Г.К.: - Так і було. Фактично, перед Перебудовою, я пам'ятаю студентський клуб університету «Колчаківець», і там також ми робили виставки Романа Безпалківа [3], і не тільки. Намагались, пробували, як кажуть, «не висовувались». А коли почався кооперативний рух 85-го року, тоді вже потрохи почали з'являтись виставки. Перша виставка неформальна була – «Бернандина»[4], а потім в костелі Марії Снєжної[5] фотомозаїка. Якщо на «Бернандині» все з побоюванням було, обережно, то на наступній вже був андерграунд, куди метри вже не пішли. Там були практично всі художники зі Львову, при чому не по освіті, а за мисленням, по способу життя. Не було ніякої цензури.

Хто курував ці виставки?

Г.К.: - Я не пам'ятаю вже, але на той час це було об'єднання молодіжних клубів – ОМК, і кураторством тоді займався Олександр Сирота[6] і Ярослав Кіт[7], і напевно, Юра Соколов[8], Платон Сільвестров[9]. Там не було комісарів, там просто середовище, певні авторитети. Відбір був такий, що хто прийшов і дав роботу, того й ставили на виставки. Буди дивні люди, дивні художники: дехто прийняв участь раз і потім зникав. Але прізвища того чи іншого художника можна відшукати.

Давай трошки повернемось: ти казав, як почалась Перебудова, ти звільнився з роботи, так? Це який рік був?

Г.К.: - Це десь у 87-му чи 88-му році пішов на вільні хліба. І в мене була думка, зрозуміло що примітивна, що в приміщення можна взяти картинку художника, який хоче за неї 100 карбованців, а я продам за 120. Нажива 20, і все – життя вдалось. Примітивне мислення, характерне для дуже багатьох, і тоді, і зараз. Приміщення сам знайшов на Івана Франка 46 і домовився. Зал відкрив в 1988-му році.

Що це було за приміщення?

Г.К.: - Це приміщення надали свого часу райкому комсомолу під молодіжний центр, а його частину взяв бізнесмен під крамницю, і ще одне щось було, але останні прогоріли й переїхали. Я приходжу, прошу про простір, бо все одно пустий стоїть. І тоді я був без документів, але мені вже кажуть брати ключі. Там зробив виставку першу в 88-му році, але до того зустрічаю під «Лакомкою» Шульєва[10], а його я пам'ятаю працюючим вантажником в будинку книги «Дружба». І «Шуля» теж на вільних хлібах, з бородою. Зав'язується діалог як в кого справи, і я розповідаю, що відкриваю галерею. Той одразу: «Що? Де? Пішли покажеш!». Відчув, що тут можна скористатись. Потім повів мене в майстерню до Платона, що ось дивись роботи. А я ж мислив по-іншому, все по Карлу Марксу – товар-гроші та ще й нажива. Але тут, все не так: вони мені як лікбез зачитали, що я за голову схватився. Швидкий курс такий, і я зрозумів – це все зовсім не те, як я думав.

А ти хотів як салон простір зробити?

Г.К.: - Я думав над салоном, але в будь-якому випадку, якщо не одразу, то поступово всі салони переходять в щось інше або закриваються. І ось так у мене фактично й вийшло – жодного салону не зумів зробити.

Ось ти казав: «Шуля», Платон. А Капустяк, він був в колі твоїх друзів? Хто були твої основні наставники? Хто був в середовищі художників, які зрозуміли, що буде «справа», і хто придумав першу назву?

Г.К.: - Назву «Три крапки» якось випадково певно, в майстерні Замковського[11] придумали. Ми знайомились з художниками, постійне спілкування. Фактично зранку до вечора постійні знайомства, але й багатьох я вже знав за час університету. Так сталось, що поступово викристалізувалась група художників, які вміють підходити зі своїх революційних поглядів до мистецтва того часу. Тобто антикондовість, антисоцреалізм. Можливо, щось не дуже фахово виходило, але от думки були правильними.

Окресли прізвища художників, яких ти вже знав й залучив до діяльності галереї.

Г.К.: - Без сумніву це майстерня Сільвестрова: Ігор Шульєв, Шурик Замковський, Мирослав Ягода[12], Сагайдаковський Андрій[13], Стас Горський[14], Юра Соколов, Борис Бергер[15].

Зала з роботами Андрія Сагайдаковського, виставка Дефлорація 1990-ий рік. Фрагмент з відео, оператор Ілля Лєвін. матеріал наданий Георгієм Косованом.

А взагалі був такий момент як зйомка експозиції? Чи писав хтось тексти?

Г.К.: - Не мали ми експозицій, та й тексти ніхто не писав – все було по-простому. Знімав відео Ілля Лєвін[16] практично всі виставки. Був прикрий випадок, що знімали репортаж, і ту матричну касету, яка зберігалась в Олега Капустяка, він передав Шульєву перед смертю, і вона зникла. Фактично, ті всі виставки, які я робив в залі, вони всі були зафіксовані, та й взагалі ми перші, хто почав знімати виставки. І так сталось, те що було в залі – зникло, а «Дефлорація» чи «Посібники смерті»[17] ми зуміли інакше записати.

Прикро, що це все зникло, але в мене є наступне питання: як працювала та система? Скільки була довжина виставки? Як часто вони змінювались? Чи були паузи, канікули в галереї? Хто працював там?

Г.К.: - Працював там ваш покірний слуга. Тільки коли вже виставка Сурмача була, то художник капіталістично був налаштований, і казав: «Жора, якщо моя виставка, то вона має працювати. Ти не можеш закрити й піти на каву чи на пиво». Тому, відтоді я взяв на роботу дівчину, яка вже сиділа за всім пильнувала. І по-моєму, тоді й квитки зробили.

Тобто ви перші зробили платний вхід?

Г.К.: - Ми перші й зробили фуршет. Я в «Сейгоні» взяв два підноси з фужерами, а жінка домовилась за вино хороше, і на відкритті я сам наливав. До останнього на кожній виставці так робив. А виставки самі тривали не менше двох тижнів. Тоді ж всі хотіли виставитись, тому так швидко.

В тебе цей порядок був розписаний надовго чи це імпровізовано було?

Г.К.: - Це було як мінімум на рік, а поза тим ще щось крутилось. Двіж був.

Це взагалі було прохідне місце? Що собою являв цей квартал?

Г.К.: - Там була «Псяча Буда», на вулиці Костомарова.

Це дуже цікавий момент, тому що через цю «Псячу Буду» дуже багато цікавих історій ходить. Тут всі їли й пили. Але офіційно вона називалась «Марічка».

Г.К.: - Там дійсно дуже багато людей збиралось. Зранку каву пили в «Нектарі», а до обіду приходили сюди. А потім, вже як виходило, то переходили в галерею. Галерею ще так обзивали – «Галарт Сейгон напроти».

Давай тоді перейдемо вже до незалежного базару, на наш артринок. Ти відкрив свій перший галерейний проєкт «Три крапки». Ти повісив виставку, з'явились перші колекціонери. Яким було у людей ставлення до того сучасного мистецтва, яке ти виставляєш? Чи багато було людей, які розбираються й купують це?

Г.К.: - Я думаю, що тих хто розбирається було мало. Переважно просто подобалось і купували. Десь вкінці 80-х, хтось запустив плітку, що виїжджаючи з СРСР ліпше брати картину з собою, бо тобі там дадуть ліпшу соціальну квартиру з видом на озеро. Тоді почали дуже активно купувати. Я точно пам'ятаю, що приходили й просили знайти певного художника. Був випадок, приходить покупець, прізвище його Еміл, хотіли купити Чаришникова[18]. Приходять до художника, а він каже: «Я за гроші не продаю». Йому треба були китайські термоси, бо дефіцит же. Я їм пропоную тоді друковані роботи, вони дешевші. Питають що таке позначка «5/30» – п'ятий відтиск з 30-ти зроблених. «Незвично, але добре», – кажуть. Тоді все було в новинку, екзотику, навіть коли ще «АЕ» на графіці було, авторський ескіз. А так купували, як правило, друзі, знайомі або хто мав гроші.

Як відбувалось ціноутворення? Наприклад, художник приносить роботу на виставку, вішає. Ти виставляєш ціну чи художник?

Г.К.: - Ні-ні, художник. Я завжди відчував і ставив себе обслуговуючим персоналом – сервіс. Я допомагав художникам. Інколи, коли ціну завелику ставили, то втручався. Памятаю, як Стас Горський поставив ціну свою, а грошей тоді взагалі не було, і заходить жінка з вулиці, подивилась, питає вартість – 2000, як сказав Стас. Вона розвертається й пішла. Через 5 хвилин Стас жаліється: «Жорик, я перегнув. Знайди її».

2000 в якій валюті?

Г.К.: - Рублів, а чого ж ще?

В доларах мистецтво ще не цінувалось?

Г.К.: - Та які долари – грошей не було. Я пам'ятаю, що хотів відкритись виставкою Аксініна. Виставка некомерційна, просто подивитись, без продажу. На той час утримувати приміщення – три копійки. Ти свою роботу не оплачував, і це було легко, але як були якісь додаткові розтрати, 200-300 карбованців – треба шукати звідки взяти гроші. На той момент, я від Аксініна відмовився. От тоді ще Капустяк мені запропонував Євдокименкову Ларису. Ми поїхали до неї дивитись роботи, а для мене це було так незвично бачити великі пастелі, аплікації – зовсім інший світ. Зробили її виставку, і з нами був працівник з картинної галереї. Люди ходять дивляться, хочуть купити роботи, а він каже, що неможна продавати, бо це музейні речі.

Оце так він заблокував артринок. Так і як ти далі викрутився з того? Ти не продавав, але зробив потім квитки платні?

Г.К.: - Ні-ні, квитки то вже з виставки Сурмача, називалась «Метаморфози внутрішнього ландшафту». Взагалі для художника виставка, навіть в такому залі як у мене, все рівно була подія, але це також була певна грань. Це так і залишалось тусовочною ситуацією, всі свої локальні жарти, приходили друзі друзів.

Всесвітній центр комунікації був. Це була перша галерея, але коли ти кажеш про «Три крапки», коли та чому вона стала Галартом.

Г.К.: - Все дуже просто – «Три крапки», бо тоді не було документів на приміщення. Сусідній зал займав інший бізнесмен, і йому потрібно було розширюватись, то він до мене звертався, щоб я віддав приміщення. Я знав, що в нього не було документів, а він думав наче в мене вони є. Інакше він би мене «з'їв» легко. Тоді я почав робити щось типу фірми, мале підприємство. Був знайомий, власник чогось науково-дослідного і я звернувся до нього за допомогою. Він погодився виступити рекомендателем, написав статут, і пішов з цим в ОблВиконКом. Для документів потрібна назва, якої в нас не було, і ось він дзвонить, каже. Що все підписано, печатка поставлена. Я питаю: «А яка назва?», - та Галарт, ну, галицьке мистецтво. Взяв перше, що спало на думку.

В якому це році було?

Г.К.: - В 90-му і вже як був документ я пішов шукати приміщення в оренду. Два місяці ходив до міськради як на роботу, і мені кажуть різні листи приносити. Якось просять клопотання від Спілки художників, що вони просять надати мені приміщення, а я ж не маю відношення зовсім до цього. Пішов до голови спілки Садовського, розказую що так і так, а він мені: «Ти напиши сам, а я підпишу». А перший ремонт я ж теж робив без документів, за свої гроші.

Тепер поговоримо про ситуацію, коли вирішив виходити за межі своєї галереї. Тобто більшість виставок відбувались в тебе, але чому тобі захотілось робити виставку в музеї леніна? Хто дав цю ідею?

Г.К.: - Тут вже виходило з залу, бо він 65 метрів – це мало. Хороший був зал, але камерний. Коли роботи Сагайдаковського – це ж 5 робіт і більше ти не повісиш. В кінці 80-х років я відкрився, Соколов теж щось робив, група “Шлях"[19]: Бойко, Шиймін, Гауфман, вони теж шукали приміщення. “Інтердрук" Подольчака[20] – 90-ий рік, в підвалах Домініканського собору. Плюс того ж року міжнародна виставка, яку Соколов організовував, Плюс 90. І так сталось, що салон відвергнутих, Галарт, в 90-му році, робить виставку “Дефлорація". Та ще й 10-го жовтня ми, 11-го Соколов, а 12-го Подольчак.

Ще й в 90-му році перший “Вивих". От тоді вже якесь передчуття було.

Г.К.: - А поети які були, музика…

Музиканти на відкритті виставки Дефлорація, 1990-ий рік. Фрагмент з відео, оператор Ілля Лєвін. Матеріал наданий Георгієм Косованом

В ностальгію кинуло аж… Яка передісторія “Дефлорації"? Чому саме такий вибір художників?

Г.К.: - Вибір художників і випадковий, і невипадковий, тому що ці хлопці, я їх умовно називаю “майстерня Сільвестрова", вони пішли до Соколова на “Плюс 90"[21]. Там виставка була на тенісних кортах біля “Спартака", і вони хотіли зробити групову виставку. Юра відмовив, бо поокремості піде, а інакше - ні. І ще він сказав, щоб йшли до Косована. Приходять козаки, кажуть що до якогось Косована послали, а хто такий? Ми то спілкувались вже багато років, просто призвищ ніхто не знає. Ну посміялись, і почали думати, що може взяти музей леніна – то перше, що мені спало на думку. Я приходжу до директора музею, а на той момент він вже не в статусі музею, бо експонати на 2-му поверсі закриті. Я приходжу до директора, представляюсь, кажу що в нас гелерея і художники. Я йому подарував картину Стаса Горського ще. Каже, що все добре, через місяць виставка. Повертаюсь після того на майстерню Платона, розповідаю хлопцям. 5 поверхів, 300 квадратів - наші. Так здивувались, що аж дим пішов. Сагайдаковський постійно був готовий, Платон також, Шульєв був теж енергійний, а Замковський свої роботи фалосоподібні обігрував. Прийшли в зали, подивились, розбили хто який займе. Вийшло так: перший - Шульєв, другий Сільвестров, третій Замковський, і останні два за Сагайдаковським. Спонсором була видавнича фірма “Діалог", і вони дали 10 тисяч карбованців. Афішу зробив Саша Дядчук. Всі перші політичні плакати, на вибори, всі афіші галерей були за ним. Останні роки він був відомий як Саша Козак. Підрамники в театральній майстерні за 3 карбованці дістали. І от виставка була місяць, а через тиждень від початку Шурик зробив картину фалосоподібну, таку високу-високу, що на неї пішло 8 підрамників.

Георгій Косован на відкритті виставки Дефлорація в колишньому музеї леніна, 1990-ий рік. Фрагмент з відео, оператор Ілля Лєвін. Матеріал наданий Георгієм Косованом

Питання з залу: - Звідки назва “Дефлорація"?

Г.К.: - На площі Ринок був хлібний магазин, зараз там діаманти, і там поруч була наливайка з коньяком. Ми там сиділи і вирішували яку ж назву обрати, і мені здається, що це Сагайдаковський запропонував. І ніхто не сперечався. За день до виставки, на Шота Руставелі була контора, яка розвішувала афіші. Це коштувало щось 20 карбованців, і вони самі це розвішували. Ми дали туди частину, а частину навіть в Київ відправили. Буквально за 2 години до відкриття мене викликає директор, і питає: «Ви знаєте, що означає дефлорація? Чому ви мені не сказали?!». Ну, але вже все зроблено. Що тепер виставку закривати? Це ще більше проблем буде. А і ще, в процесі монтажу виставки Сільвестров каже, що йому потрібна труна. Я беру “бобік", приїжджаємо в ритуальний магазин, де заплатив 27 карбованців за велику. Купив, а підняти її не можу. Бачу маленька труна поруч лежить і виношу її. А продавчиня здивована, питає чому ж я беру малу, якщо треба велика, а я крикнув, що мені малої достатньо. Гружу це таксисту, той питає: «Куди їдемо?, - В музей леніна», той замовк… Потім питає: «Що, “шишка" померла?». Приїхали, через службовий вхід забігаю з труною, а на зустріч заступник директора. Він так розізлився, але всі питання нехай задають художникам.

Я ще через товариша запросив одного відомого мистецтвознавця. Той зайшов подивився і втік. На той час виставка ж була незвична, непідготовлені глядачі не могли цього зрозуміти.

Саме головне, що наглядачі залів були співробітниками музею леніна. Ці старші жінки ще на монтажі так дивно дивились, а то ж надалі вони мали жити в тому...

Зустріч з Георгієм Косованом привідкрила нам завісу історії розвитку сучаного мистецтва у Львові, яким воно було та хто його робив. Більше статей про українське та світове мистецтво читайте в телеграм-каналі АРТЕС

1. Олег Капустяк

2. Юрій Скандаков - художник, викладач кафери художнього текстилю в Львівському державному інституі прикладного та декоративного мистецтва, згодом викадав живопис. Учасник понад 100 виставок, зокрема і по світу (Вірменія, Польща, Іспанія, Угорщина)

3. Роман Безпалків - художник-живописець, член Національної спілки художників України, заслужений діяч мистецтв. Працював з портретним малярством та образом людини в своїх творах.

4. Мистецька виставка Бернандина, в костелі Бернандинів, 1980-ті роки

5. Виставка на подвір'ї костелу Марії Сніжної, 1985-ий рік. Експозиція неофіційного мистецтва, без виставкових комітетів

6. Олександр Сирота - організатор ОМК. Був відповідальним за організацію та підтримував проведення неформальних заходів в радянські часи.

7. Ярослав Кіт - Керівник львівського Об'єднання молодіжних клубів

8. Юрій Соколов - Юрій Соколов. Художник, куратор, викладач. Автор багатьох виставок, один з першопрохідців в царині кураторських практик, перформансів, акцій, художник книги та автор архітектурних проектів.

9. Платон Сільвестров - художник, учасник виставки Дефлорація. Працюваву власно винайденому стилі Домінізм. Один з найактивніших учасників мистецьких заходів 80-90-х років у Львові. З 1994 жив та працював у Кельні.

10. Ігор Шульєв - графік, живописець. Учасник виставки Дефлорація. В своїх роботах переосмислює міфологію та розвиває ідеї концептуалізму. Працював разом з Олександром Замковським у майстерні Платона Сільвестрова. Жив та працював у Львові.

11. Олександр Замковський - брав участь у виставці “Дефлорація", де розпочав працювати з темою сексуального у мистецтві. Живе та працює у Львові.

12. Мирослав Ягода - графік, поет, драматург та сценограф. Наприкінці 80-х років відзначився в мистецтві андерграунду, створюючи експресивні роботи та графіку з елементами психоделу та домінуванням чорного кольору.

13. Стас Горський - львіський художник. Співпрацював з Георгієм Косованом в галереї Три крапки в 1990-му році.

14. Борис Бергер - художник, літератор, видавець та режисер. Автор ілюстрацій до роману Леся Подерв'янського Таємничий амбал. Створив цикл іронічно-абсурдистських колажів Котя. З 90-х років жив та працював в Ессені, Німеччина.

15. Ілля Лєвін - фотограф та оператор зйомок виставки Дефлорація.

16. Юрій Сурмач - художник, співпацював з Георгієм Косованом. Його роботи були виставлені в груповій виставці Червона книга: радянське мистецтво Львова 80-90-х років в PinchukArtCentre

17. Посібники смерті - Виставка до Всесвітнього конгресу лікарів-українців. Участь приймали художники з "майстерні Платона", Мирослав Ягода та Борис Черних. Мирослав Ягода написав на одній зі своїх робіт написав "Привіт лікарям – посібникам смерті".

18. Юрій Чаришніков - художник-живописець, графік, ілюстратор книжок. Відзначений вищими нагородами на міжнародних конкурсах та виставках. З 1991 року живе та працюєв США.

19. Група Шлях - творче об'єднання митців за кураторства Бойка. Серед учасників: Влодко Гауфман та Ярослав Шимін.

20. інтердрук - міжнародна виставка графіки в домініканському костелі за кураторства Ігоря Подольчака, 1990-ий рік.

21. Плюс 90 - міжнародна виставка живопису на тенісних кортах Спартака. куратор Юрій Соколов, 1990-ий рік, Львів.