Денис Шиманський. Dependence. Інтерв'ю.

Для початку почнемо з представлення. Чим Ви займаєтесь? Який у Вас процес діяльності?

Мене звати Денис Шиманський і я займаюсь скульптурою. Якщо почати говорити про процес навчання, то першою була художня школа, 1996 рік орієнтовно. З художньої школи в мене дуже гарні спогади, тому що вона багато чого мені дала і це для мене важливий етап. В нас була прекрасна викладачка, Каспрук Леся Павлівна – вона і поет, і художник, і ще робила театральні оформлення сцен. Ми з нею часто експериментували з різними матеріалами, і як на мене, це було одним з найцікавіших занять. Насправді в художці ми почувались дуже вільно – це прекрасно.

Денис Шиманський на відкритті виставки Залежність в Ya Gallery Kyiv. Фото: Марія Харенко

Скільки Вам було років в художці? Чи займались Ви творчістю до художки?

Тато в мене художник, хоча за освітою він музикант – грав на баяні й викладав музику в школі, а потім залишив викладання і почав займатись оформленням церков, робив для них престоли. В мене є ще молодший брат Максим, і разом в дитинстві часто допомогали батьку в цій справі. Певно, що з дитинства почався цей вплив художній. І власне, до тата ходили в майстерню. Він ще паралельно працював в волинському комбінаті художньому, тоді в Луцьку тих часів були відділення де робили агітплакати, оформлювали різні музеї. Ми теж з братом туди їздили час від часу допомагати. Хоча ми ж були малі і я думав, що допомагали, а насправді не знаю, чи заважали чи були корисними. Потім, коли почалась художка, потім Львівський коледж декоративного мистецтва імені Івана Труша в 2002-му році.

Виходить, Ви переїхали тоді до Львову?

Так. Я тоді закінчував 10-ий клас, а брат 9-ий, бо на рік молодший. Батьки хотіли, щоб ми разом там були, тому почекали поки Максим закінчить школу і вже вступили. Я хотів на скульптуру, а брат на живопис, але нам сказали що вже все зайнято і простіше піти на кераміку.

Ви проходили за творчим конкурсом?

Там були екзамени, ми їх здали. Вступили звісно на платне, тому що ми за місяць вирішили готуватись і мабуть там було вже все поділено.

Скільки Ви вчились в коледжі?

4 роки вчився – це молодший спеціаліст, виходить. Після цього ми в академію пішли, бо хотіли змінити спеціальності. Я пішов на скульптуру, а брат на живопис.

Повертаючись назад в цьому контексті: як Ви вважаєте, чи були створені для того аби стати скульптором або як Ви обрали бути в мистецтві?

Я думаю, що оточення впливає насправді. Якби я ріс в лісі один, то не факт, що я би займався скульптурою. Очевидно, що батько художник, мама теж мала відношення до мистецтва і мріяла моделювати, робити одяг, але вступила на інженера-технолога по взуттю, тобто в неї теж була жага до створення чогось. Зайнятість батьків теж повпливала.

Що вас вчили на кераміці? Чим ви займались на заняттях?

Кераміка це і гончарний круг, і навички робити форму, моделювання, вчишся робити ці форми для лиття. В коледжі дуже добре поставлена технологія кераміки де ти вивчаєш всі осадки, як прорахувати форму для чашки на 250 мл – ці всі математичні розрахунки. Гончарка це теж класна штука – ти вчишся відчувати глину, ти вчишся контролювати цю масу руками. Теж була скульптура, але її менше, і це швидше були завдання на ліплення форми та композиції.

Чому Ви вирішили вступати на скульптуру і звідки зʼявився потяг до створення фігур?

В дитинстві памʼятаю з татом працювали з виготовленням цих форм для престолів. Ми там чеканили з латунію. Тобто ти маєш форму з металу і на неї накладаєш лист латунія, прогріваєш і вичеканюєш якийсь образ. Памʼятаю момент, коли тато приніс кусок піноблоку і я пробував з нього вирізати. Все так легко йшло, мені це дуже сподобалось і воно наче гарно трималось. Я собі так дофантазовую, але мабуть, це був перший поштовх. Ще з пластиліну ліпили часто, і можливо це теж дало свої результати. І ще, додаючи до всього ось ця чеканка, де молотком вистукуєш по формі фігурку, теж має схожі рухи до скульптури, коли ти витесуєш з каменю.

Чи перекликаються дитячі образи з сучасними? І звідки берете ідеї зараз?

Скоріш за все ні, не перекликаються. Мені подобається людське тіло. Мені подобається природа. І мені подобається поєднувати людське з природним, з рель'єфами гірськими.

А взагалі, ідея скульптури, вона приходить моментально? Чи в процесі опрацювання матеріалу?

Я завжди роблю ескізи своїх робіт. А ідея з'являється від того, що ти спостерігаєш, наприклад, те що в майстерні стоїть або вдома. Я ще часто збираю і ставлю вдома на полиці якісь «артефакти», наприклад знайшов гілку шипшини. Вона має такі гострі колючки, згини і вона для мене красива. Я декілька таких розставив. Далі я маю гусяче перо, декілька штук дуже довгих. І коли це все разом стоїть, твої назбирані елементи, вони якось підсвідомо впливають. Ти щось спостерігаєш,щось читаєш і переживаєш, і коли наприклад, якісь події, як зараз в країні, ти починаєш рефлексувати і все в сумі дає ескіз. Його я роблю невеликим, орієнтовно 10 см, декілька годин можу мнути форму, потім його відставляю і за декілька днів повертаюсь знов, аби зрозуміти чи він має право на життя.

Денис Шиманський. Крихкість. Ескіз. 2023, шамот, кераміка. Фотограф: Володимир Денисенков

Ось Ви згадали події в країні, на скільки вони на Вас загалом впливають? Наприклад, кризи, Майдан, взагалі у нас в країні насичений контекст існування. Який вони мали вплив з 2014 і зараз?

Ще можна брати Помаранчеву революцію, 2004-ий рік. Я собі аналізую, що напевно на 2004-ий рік я не був настільки політично свідомим, але для мене це було обов'язковим поїхати підтримати і показати свою позицію. Якихось кардинальних рухів ми там не робили, та і не було потреби - достатньо було присутності. В порівнянні з зараз, це було уже лайтово. І от на цю подію, я не можу сказати, що якось рефлексував або зазнав впливу в творчому плані. Якщо ми розглядаємо 2013-2014-ті роки – сто відсотків. Я сидів моніторив, ми їздили на Майдан з Володею Семківим, розмальовували там щити і намагались щось робити. Приїхавши, вже рефлексував. В мене є робота Скажений Пес, в 2015-му році, то маленький ескізик, і це швидше про емоції, які накипіли. Ще в дружини сестра журналістка і ми постійно були забиті новинами. І ця робота, де пес кусає свою задню ногу – таке є в природі, коли тварина хворіє на сказ і починає сама себе гризти,- це рефлексія на росію та її політичний режим. Я мріяв про те, що в якийсь момент цей режим почне сам себе гризти.

Денис Шиманський. Скажений пес, 2016. Фото: інстаграм-сторінка автора

А щодо зараз: чи робили Ви якісь роботи під впливом теперішньої війни?

Так. В минулому році, коли була експозиція виставки Нова львівська скульптура, там був Володя Семків, Василь Гриневич, Олексій Абрамов, і я ще робив окремий проєкт Голови. Там було зображено дві голови у формі клина, які розміщені так, що тиснуть на ще одну голову в формі кулі. Куля для мене – це якийсь спокій, світло. Воно настільки врівноважене, що немає страху, і настільки світле, що може відчувати себе дуже сильним. Власне, ці два клини намагаються затиснути голову світла, і це одна з перших робіт на рефлексію. Насправді перші-перші, це була графіка, де я малював різні руки-коріння, які були просочені крізь щось червоне, крізь поле агресії. У мене був виплеск на папері, бо так швидше ніж в глині.

Експозиція робіт Дениса Шиманского на виставці Нова львівська скульптура в Ya Gallery Lviv. Фото: Тарас Гіпп.

Графічні роботи це ж начерки олівцем на папері, вірно? Можливо, у Вас є ще улюблені техніки творчості?

Раніше я постійно робив начерки і в мене дуже багато картонок змальованих. Я одного разу зайшов до крамнички, яка робить рамки, і в них завжди дуже багато відходів, оцих картонок. Вони мені віддали гори залишків, на яких і постійно малював. Я ще мав великий тубус з фломастерами, і завжди з ним ходив. У мене навіть вдома стоять ці всі начерки, і потім я почав їм давати нове життя. Взагалі, історії про те, як дати роботі шлях кудись далі – це не про мене, воно все збирається і я не знаю що з тим робити. Ці в мене так би й стояли, але я вирішив переводити їх на кераміку.

Денис Шиманський. Рюкзак, 2013. Графіка переведена на кераміку. Фото надане автором.

Питання про майстерню: як Ви вирішили винаймати її разом з Володею Семківим?

Ми разом вчились в академії. Потім Володя окремо орендував поряд зі стадіоном Україна майстерню. А я після 2013-го отримав замовлення на рельєф у вапняку на 5 метрів, і робив його на фабриці кераміко-скульптурній. Я працював там рік чи два. Поруч біля ринку були будки, 20 квадратів, і Володя там почав винаймати, але це місце не для скульптури. Ми тоді і вирішили скооперуватись. А ще він в той час робив ескізи на ці руки в УКУ, і в нього також була потреба мати велике приміщення. Знайшли цю котельню, і вже з 16-го року працюємо в ній.

Денис Шиманський в майстерні. Фото: Влада Бойко

З чим Вам зараз найбільше подобається працювати?

Ось ці роботи, що зараз (серія Залежність). В мене це перші такі роботи, бо до них було інакше. Я зараз роблю цей проєкт, і наче повертаюсь до коледжівського періоду, тобто я навіть не думав, що буду повертатись до кераміки. Якось після скульптури в академії ти розумів камінь, дерево. Кераміка, це звісно теж скульптура, але для такого певно треба мати спеціальну освіту, щоб вміти склеїти пласти між собою.

Фрагмент експозції Залежність в Ya Gallery Kyiv. З лівої сторони робота Перехрестя, 2023, кераміка, шамот; по центру Баланс, 2023, кераміка, шамот; зправа На межі, 2023, кераміка, шамот. Автор Денис Шиманський. Фото: Володимир Денисенков.

Кераміка – це керамічна маса?

Так. Це шамот називається, глина перемішана з порошком керамічним, який вже випалений. Порошок підсилює цю глину і не дає їй так швидко тріскати.

У Вас на роботах видно цікаву текстурність, як так виходить?

Коли ліпиш цю голову, то ти ж її робиш пустотілою. Це такий спосіб як друкуєш 3Д-модель. Крім того, шамот я беру максимально грубий, бо мені подобається ця фактурність, і він вцілому розрахований для екстер'єру. В деяких головах я загострюю ніс, вухо – це говориться про загострення чи слуху, чи нюху...

Повертаючись до виставок: як Ви обирали або куди подавались аби виставитись?

Насправді, свідоме експонування почалось з Я Галерея. Павло Гудімов декілька років тому прийшов до майстерні, і запропонував робити це в новому просторі. До того я не працював з серіями – творив та й творив. А виставки робив з того що назбиралось. Простір обирав той, який був приємний. Наприклад, у Львові є Дім Серця – це світова організація, яка допомагає людям, тобто в них ідея бути присутніми. І в нас є знайома, яка має квартиру Дім Серця, і вона запропонувала там зробити виставку. Мені це дуже сподобалось, тому що це було щось дуже камерне, та й тоді самому хотілось міні-простору, де всі свої, і показати що я робив декілька років. А потім познайомився з Павлом.

У вас ще була виставка в Медіатеці, 2015-ий рік. Дім Серця це було вже після?

Виставка в Медіатеці була більше як спільна, з Мар'яною Клочко. Це була виставка нашої графіки. Мар'яна мала знайомих в Медіатеці, сама робила графіку, і в мене були роботи на картонках і копіювальному папері. Потім Дім Серця. І ще ми мали групу «162» з Володею та випускниками академії.

До речі, чому така назва?

Ми сиділи, збирались, думали, і ось – 162. Це ж золоте січення!

А як ви взагалі зібрались робити цю групу?

Було коло тісних друзів-скульпторів, які мали бажання щось роботи і показувати, і взагалі, зрозуміти як працює виставкова діяльність. Ми почали пропонувати різним автосалонам, багато хто відмовлявся, що куди це мистецтво до машин. Але й багато хто погоджувався, і ми дві чи три виставки зробили. Не знаю, чи це було впусту, але досвід ми отримали. Ще в академівській галереї теж зробили експозицію. Я не можу сказати, що були якісь погані кроки – швидше, набирання досвіду. Потім вже в 2018-му познайомились з Павлом, і він нам окреслював картину цього всього, як би це мало виглядати – надихав, грубо кажучи.

В групі було багато людей? Чи багато хто залишився в цьому мистецькому просторі?

Близько 8. В основному всі далі займаються скульптурою. Василь Гриневич, що брав участь в Новій львівській скульптурі, теж був з нами в групі, і далі працює. Решта також окремо собі роблять.

Коли у вас почались продажі робіт?

Перша свою продану роботу я дуже добре пам'ятаю. Ще коли вчився в академії, я пішов малювати живопис біля приватних секторів: малюю образ хатки, і підходить власник однієї, і спитав чи можна купити. Я погодився і зробив до неї рамку, бо то ж просто полотно. А якщо серйозно, то перші продажі робіт – це ескізи. Їх купували знайомі, які приходили в майстерню. Я думаю, що робити ескізи це дуже важливо, особливо з каменю чи дерева, бо з глини він розсиплеться через якийсь час. Хочеться надійнішого матеріалу, тому робив ескізики з шамоту, потім випалював. Люди приходили, дивились і що сподобалось, то купували.

Ще питання про продаж робіт: наскільки взагалі хочеться продавати?

Я би все продавав, але звичайно, що є роботи які важко віддати через емоції. Я тепер для себе переосмислюю, що хай краще ось так розлітається по світу, бо це прекрасно – звільняється місце для нового. Бо коли це все нагромаджується, стоїть, воно так тисне на голову. Я пам'ятаю ми з Володею ходили в майстерню до одного скульптора старшого, і коли , а там як у вагоні – ти не можеш пройти. Ми ще сміялись, як так можна заставитись, що не маєш місця де спокійно стати поліпити, а зараз розуміємо, що стаємо такими самими.

Чи є у вас елементи, які повторюються в роботах крізь роки?

Є. Ось наприклад, Скажений Пес, в 2014-му я зробив цей ескізик, продав його. Потім зробив ще один менший ескіз, і після цього в 2022-му році Володя мені каже, що він класний і треба його зробити більшим. В 2022-му році, коли ці події почались, то вже відлив великим, два таких продалось. Один в галереї в Гданську, а другий поїхав до власника.

Денис Шиманський. Скажений пес, 2022, метал, кераміка.Фото: інстаграм-сторінка автора.

З приводу цін на скульптуру, як вони утворюються? Які у Вас критерії оцінювання?

В першу чергу це залежить від ідеї, як на мене. Тобто наскільки ідея для тебе дорога і цінна, від того і визначається ціна роботи. Далі складність і матеріал, наприклад, кераміка і гіпс – одна ціна, бронза - інша. І ще залежить від тиражу, тоді може бути дешевше, бо в тебе вже є форма і ти можеш декілька разів повторити.

Чи розповідали в коледжі або академії що потрібні майстерні, і які до них є критерії?

Мені здається немає потреби говорити, тому що ти студент, і весь час намагаєшся щось дізнатись сам. Ти спілкуєшся з викладачами, які самі мають майстерні, і ти вже собі створюєш картинку як має бути після закінчення академії. Для скульптури це взагалі інші об'єми і складність, бо для живопису і графіки це простіше. Для скульптури мають бути великі брами для машини чи маніпулятора.

Як проходило Ваше навчання? Чи було бажання відрахуватись щось скоріше займатись втіленням своїх ідей?

Ні разу не було. Це мої відчуття, не знаю як в брата, але коли ми вступили у Львів в коледж – це було як вибух емоцій, що ми виїхали і можемо далі вчитись. Я взагалі школу не дуже любив як таку, саме систему викладання нашу, але це було каторгою, а художка – рай. А коли вступили в художній заклад у Львові, і кожен раз як йшли далі – кожен раз піднесення. За 7 років ніразу не було бажання залишити. В скульптурній майстерні ми майже що жили. Це місце скульптурної кафедри, інший світ зовсім. Приходили туди працювати і робили свої творчі роботи, навіть робили якісь замовлення паралельно. Тобто ти маєш повноцінну майстерню і свободу, і до тебе ще приходять викладачі розповідати матеріал. Це прекрасно.

По закінченню університету Ви робили дипломну роботу львівській фехтувальниці, і в інтерв'ю після перемоги льодових скульптур згадали Ярослава Скакуна. Чому він доручив це зробити саме Вам?

До Ярослава прийшли замовники, і це було його замовлення. Я тоді мав ідеї на диплом, просто не озвучував, але він мене випередив і запропонував роботу на Личаківський цвинтар. Це ж не просто ти собі зробив диплом, і десь він там в гіпсі стоятиме. Я звісно що погодився, був радий. Час від часу приходжу на Личаківський, бо цікаво пройтись по такому музею. І ще паралельно заробляю гроші замовленнями на цвинтар. В перший рік було здивування, що це я зробив, тимпаче в мармурі. Страхи були великі через відповідальність і велику сума, а ще й мармур зіпсувати. Ярослав Іванович мене переконував відлити в бронзі, але це ж буде по-іншому: ти зліпив, потім прийдуть люди які це заформують і відлиють в бронзі, а ти по суті не будеш мати відношення до того. Замовники хотіли в мармурі, тому будь що буде – треба ризикнути. Погодився, і робив півтора року.

Денис Шиманський. Фехтувальниця, 2013, мармур. Фото з інстаграм-сторінки автора.

Як це відчувається, робити скульптури на цвинтар?

Я не сприймаю це як для цвинтаря. Личаківський для мене більше як музей. І я ж роблю скульптуру, а не гранітні надгробки.

Чи є у Вас роботи, які відображають Вас самих?

Всі роботи, це якийсь твій автопортрет, навіть якби ти ліпив іншу людину. Людина яка тебе добре знає може подивитись на твою роботу, і сказати, що це дуже схоже на тебе. Коли ти робиш - ти вкладаєш частинку душі, хотів би ти цього чи ні. Я ліпив свої автопортрети. В мене є робота, де я ліпив себе з дружиною, керамічна робота.

Денис Шиманський. Керамічний автопортрет з дружиною, 2015, кераміка. Фото з інстаграм-сторінки автора.

До речі, як Ви познайомились з дружиною? Вона також скульптурою займається, так?

Дружина вчилась також в академії на моделюванні одягу. Познайомились ми в 2011-му році і поїхали в гори на новий рік разом. Врешті, так і познайомились. Я тоді, пам'ятаю, вчився їздити на борді, вона теж, і так разом їздили, вчились. Потім півроку жили в гуртожитку, вона закінчила академію і ми переїхали вже на квартиру.

Чи бувають моменти вигорання?

Це швидше від замовлень, ніж від творчих. Але також залежить від замовника і наскільки ти хотів би це робити. Взагалі я намагаюсь не розділяти позицію, що на замовленнях можна схалтурити. Завжди намагаюсь по максимуму, бо це твій час і я це роблю для себе. Вже давно хочеться робити суто своє.

Могли б Ви описати ідеального замовника?

Ідеальний замовник – це та людина, яка тобі довіряє. Ти ж коли приходиш до стоматолога, ти йому довіряєш, принаймні хочеш довіряти. Так само коли приходиш до скульптора, до художника і ти розумієш, що в нього вже є певний багаж знань і може порадити краще.

Чи є у Вас дисципліна?

Я як тільки очі відкриваю, то планую одразу на день. Але це не означає, що я точно маю це зробити.

Що для вас є прогрес? Чи подобається теперішній період творчості?

Зараз дуже подобається період, в порівняні з попередніми роками. Я тоді мислив моментами, місяцями, а зараз думаю конструктивніше над тим, що хотів виразити. Щоразу більше складається картинка що я хочу бачити в майбутньому. Час став проводити продуктивніше. Після повномасштабного вторгнення став разів в 5 більше працювати, невраховуючи перші 2-3 місяці коли волонтерили і після цього я зайшов в майстерню. Після цього я пішов в майстерню і зрозумів, що я маю можливість, дякуючи нашим воїнам, щось робити, то я буду робити в рази більше.

Які у Вас є цілі або бажання участі в якихось проєктах?

Зараз у Львові готується проєкт Тижня скульптури, я теж там буду задіяний і дуже цього хочу. Ще один проєкт робив в 2016-му році закритої\відкритої галереї, можливо зараз роблю спойлер, але маю надію він буде на Тижні скульптури. Головне мріяти. Маю ще декілька ідей, але для цього потрібен час і ресурси.

Наскільки тісним є скульпторське ком'юніті у Львові? Мені здається у вашому місті кожен один одного знає.

Так, це правда. Мені здається це ком'юніті не настільки велике, наскільки концентроване. Час від часу перетинаємось, бо скільки там того Львову.

Чи був у Вас страх засудження коли показували роботи?

У мене це все залежить від періодів. Наприклад, коли робиш і не хочеш це комусь показувати, то навряд це побачить більше ніж 10 людей, з якими спілкуєшся. Якщо хочеш щось донести, звернути увагу на проблему то вкладаєш сенс в роботи та будеш шукати простори де це показати.

Коли Ви почали робити серійні роботи?

Я скажу так як є, це почалось від Павла. Раніше для мене була одна тема, і ти робиш роботу на цю тему. Максимум вклав в цю роботу, і які там ще варіанти. А коли прийшов Павло до нас з Володею, то розповів, що серія, це коли є протяжність, ціла історія. Ти показуєш з різних ракурсів, з різних поглядів цю тему. Для мене це було знаково, і зараз я розумію як класно, що можна робити кульмінацію, зав'язку в серії.

У Вас були і симпозіуми, і льодові скульптури. В яких проєктах Вам найбільше сподобалось брати участь?

Симпозіуми це прекрасно. Ми почали на них їздити ще в академії, тому що роботи матеріалів майже не було. Це були не ті об'єми, які хотілось. Найбільше досвіду отримуєш саме на симпозіумах. Ти за ті 3 тижні поки там знаходишся, маєш зробити скульптуру і ще максимально розумієш скільки часу, матеріалів і інструментів потрібно. На мою думку студенти, поки вчаться, точно мають брати в них участь.

Як Ви з дружиною впливаєте на творчість один одного?

Я думаю, що впливаємо. Взагалі, дружина почала робити свої речі в 2018-му році, і це були кашпо з дерева. Вона їх розмальовувала і саджала сукуленти. Потім потрохи це переросло в бетон, а зараз останні декілька років робить з кераміки... Напевно тому, що в нас з'явилась піч і вона хотіла ліпити своїми руками. Фоми трансформуються в інші об'єми. Її роботи теж кулясті, як і ці голови в мене, якщо порівнювати. Або навпаки, це я подивився на її штуки і вирішив зробити схоже.

З кого чи з чого ви берете образ обличь?

Це абстрактні голови, і в них немає ніяких прив'язок до конкретних людей. Навіть немає розрізнення по статі. Це просто якийсь світлий образ, його трансформація.

Яка книга найбільше вплинула на Вас?

Я читав Марину Абрамович «Пройти крізь стіни». Взагалі я раніше дивився на перфоманси по-інакшому: я його не дуже розумів і сприймав. В 2017-му році я пішов на Школу перфомансу на тиждень, і там передивився своє відношення до цього. Відносно недавно прочитав Абрамович, зараз трохи читаю Ай Вейвея. Я не скажу, що вони вплинули на мене по скульптурному профілю, але це речі які змінюють в філософському плані твій світогляд.

Які Ваші улюблені автори в мистецтві?

Раніше я надихався Мештровичем, Джакометті, Роденом, той самий Мікеланджело. Коли я робив фехтувальницю, то дуже багато дивився на Мікеланджело, на античну класику. Зараз подобається, якщо брати з українських, Петрук, Капустяк, Малишко.

Як Ви бачите самі свої роботи?

Хочеться більше хардкору. Я дуже педант, і якось стримую себе – в результаті виходить те, що маємо. Починаєш і хочеш щоб воно було експресивніше, живіше, але внутрішній педантизм стримує. Я маю надію, що це скоро закінчиться.

І пропоную на кінець зробити таке розвантаження, як розповісти улюблений анекдот або мем?

Американський мем, де дівчинка сидіть їсть, і мама їй дає шматочок чогось і питає «як тобі?». А вона і плаче, і сміється, і не знає що сказати… Це так гарно, думаю краще його вам переслати. Для мене це шедевр. https://www.instagram.com/reel/CkLcwi6On65/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==

Дякуємо за перегляд статі та запрошуємо до відвідування нових проєктів від Я Галерея!

Наші соцмережі:

Instagram https://instagram.com/yagallery?igshid=MTIzZWMxMTBkOA==

Telegram https://t.me/artes_aboutart

Facebook https://www.facebook.com/yagallery.com.ua

Інстаграм-сторінка Дениса:

https://instagram.com/denys_shymanskyi?igshid=MTIzZWMxMTBkOA==