"Вони питали секрети моєї популярності, а я просто робив те, що подобається". Інтерв'ю з графіті-райтером Rubae

Малювати я почав з 2002 року. Це були перші малюнки на моєму будинку в місті Тернопіль. Це був бордовий Деколак, найдешевший спрей який можна було знайти на авторинку. На жаль вони не зеберглись, бо на місці цих робіт зробили добудову.

На той час не було широкого доступу до потрібної літератури. Я читав журнал Extreme, а потім вийшов спецвипуск “400 мл", яким займався тоді Вова Воротньов. З часом друзі привозили з Європи різні журнали, а першими взагалі були VHS-касети, на яких ми дивились зарубіжні трейн-бомбінги під музику, зазвичай це був драм-енд-бейс.

Це було дуже круто. Таке відчуття адреналіну. А після цього ми почали регулярно з хлопцями ходити малювати о 4 ранку, коли нікого не було, і аж до 6, поки не почав ходити перший транспорт. Спочатку це був стріт-бомбінг. А перший малюнок на рухомому складі зробив у 2005-му році, це був приміський потяг. Ми за 5-6 хвилин намалювали по роботі в червоно-чорно-хромових кольорах.

Це стандартні кольори. А хром має великий тиск, і на феткепі (широкий розпилювач) дає дуже широку лінію, що дозволяє швидко робити роботу. Тобто заливаєш масу, чорним робиш контур і ще одним робиш тінь чи фон.

Так. Моя перша команда була MBK, якій зараз вже виповнилось 21 рік. Створилась команда хаотично: якось з друзями ходили у комп'ютерний клуб грати в CS, і інші хлопці побачили тег, який я намалював коректором на рюкзаку. Ми законектились і пішло-поїхало. Зараз всі в різних містах, але підтримуємо спілкування. Хтось продовжує малювати, хтось вже менш активний, але тим не менш, команда існує.

Я продовжую грати іноді, в версію 1.6. А раніше я був капітаном команди, продумував різні стратегії і ми навіть їздили у Львів, де виграли в першості. Час від часу, як є вільна хвилинка, заходжу пограти.

Так, це була також тернопільська команда SWB – зараз вони практично не малюють, але на той час вони дуже круті роботи робили. На них ми і рівнялись.

Ну, щось було, але це дуже незначні речі. Графіті двіжуха це братське ком'юніті, де люди завжди йдуть на зустріч один одному, обмінюються досвідом.

З приводу органів, у Тернополі було набагато жорсткіше, оскільки це дуже маленьке місто. В один момент наша команда MBK стала “all-city" – ми розмалювали все місто. Про нас писали в газетах, нас розшукували, але в той же час ми відчували себе дуже крутими. Це фейм! А в Києві ставлення поліції до графіті більш лояльне. Не можу пояснити, але тут все набагато легше: тобі або адміністративку випишуть, або попросять зібрати фарбу і піти геть. Загалом, люди у нас по-різному ставляться до графіті. Є роботи, які влучно поєднуються з міською архітектектурою, а інколи дивишся, і думаєш, що не варто було тут малювати. Не всі графітери, а особливо початківці, знають в якому місці краще зробити малюнок. Не вистачає відчуття такту.

Кожен графіті райтер починає з тегу. Тег – це основа в графіті мистецтві. Є така теорія, що чим більше тегів ти залишиш у місті, тим ти крутіше. Це “all-city". Я малюю не тільки теги, а й потяги, товарняки, метро, приміські потяги. Найбільший кайф – коли бачиш роботу у русі, коли вона виїжджає з тунелю метро.

Так, звичайно. В Києві, якщо не помиляюсь, рази 3 робили “whole train". Тобто 3 рази, всі 5 вагонів були від початку до кінця розмальовані.

Це називається “back jump", коли під час руху поїзда, разом з водієм і пасажирами, райтери роблять певну акцію. Це типу ультра нелегально, одразу викликають поліцію. Це жесть. В нас такого не було, думаю це була б дуже гучна подія. Також є велика різниця між київським метрополітеном та берлінським чи американським: у нас це стратегічно важливий об'єкт, і проникнути в депо це кримінал. А зараз під час війни тим паче. В Європі також, якщо тебе зловлять то випишуть штраф, посадять у в'язницю на декілька днів, щоб ти подумав над поведінкою. У нас дуже важко малювати метро, бо усі шахти, всі станції на сигналізації. Це потрібно спочатку зняти з сигналізації, залізти в шахту непоміченим, швидко намалювати і втекти. Часто навіть неможливо зняти відео роботи у русі, оскільки машиністи, як тільки бачать, що їх потяг обмальований, знімають його з руху, і він одразу їде в депо на мийку. Якщо ти знаєш куди саме він поїде, є останній шанс зловити, і ми так робили декілька разів на станції Героїв Дніпра. Твій малюнок живе, грубо кажучи, 12 годин. Це неможливо передати словами, коли пробираєшся в серце системи, малюєш свій шматок роботи і потім він виїжджає... неймовірно. Саме найкрутіше, що може зробити графіті райтер – це розмалювати метро, оскільки це дуже важко і потрібно багато часу на підготовку.

Це вічне питання: графіті – це мистецтво чи вандалізм? В сучасному світі всі схиляються до того що графіті стало мистецтвом. Відкривають нові музеї присвячені графіті, в Америці зокрема відкрився The Museum Of Graffiti, куди приходять знаменитості щоб купити полотна відомих графітерів 70-х років та сьогодення. Різні бренди зараз роблять колаборації з графіті художниками, наприклад, Off-White, Balenciaga, Louis Vuitton. Не всі це розцінюють як мистецтво, але тим не менш графіті не перестає ним бути.

Скоріше до мистецтва, оскільки це творчість, і кожен виражається по своєму. Скільки графітерів, стільки і стилів. У кожного різна подача і різний підхід до справи, що дуже цікаво.

Це основа. У кожного графіті райтера, у кожного, хто цим займається є свій стиль, за яким його впізнають.

Не знаю. Зараз я дуже багато експериментую, і ці експерименти мене надихають на щось більше. Мені здається, описати свій стиль досить важко, і можливо може хтось інший це сказати.

Навички відточуються з кожною новою роботою, і щоразу відкриваєш для себе щось нове: кольори чи форми, і в кінці кінців виходить щось інше, незвичайне.

Відчувається, звичайно. З досвідом, з роками, ти відчуваєш, що банально легше стає провести лінію. Зараз це не просто дурнувата акція аби самоствердитись. Мені здається, це вже щось серйозне, що може випливти в ті самі мозаїки. Я б ніколи не міг подумати, навіть рік тому, що я буду робити мозаїки.

Я писав картини ще у 2007 році, олією, декілька полотен. Мають бути десь у Тернополі. Одну з картин я подарував другу, і зараз вона вісить в кабінеті мера Ірпеня. Тож, полотна це не щось нове для мене. Я просто пішов до художнього магазину, взяв декілька невеликих полотен, фарби і сидів вдома експериментував. А мозаїки вийшли дуже неочікувано.

Архітектура дала свої ази, основи для тієї ж композиції, комбінування букв та форм. Це невід'ємне. А щодо роботи, багато хто саме про неї питав чи не була вона намальована під малярний скотч. Це більше про досвід, як я вже казав, набуваєш нові навички, які, так скажем, не проп'єш.

Я переїхав у Київ в 2006 році, коли вступив на архітектуру в КНУБА. І з того часу я вже тут.

Мені пощастило, я одразу потрапив в ту найкрутішу тусовку графітерів на Соломʼянці. Там жили Bosie, Нам2, Frost – легенди київського трейн-бомбінгу. Ми зтусувались разом, і це дало поштовх до нових звершень.

Знали звичайно. Мама, коли я був ще в школі, їздила по справах у Київ, і я замовляв їй купити мені балончики Montana Hardcore у магазині Stuff. В Тернополі ніде не було магазинів з балончиками окрім авторинку. І ось мама з Києва привозила мені флакончики з фарбою – це було щось неймовірне. Ми збирались з хлопцями, і мій друг дістав зошит для випробовування фарби, одягнули на балончик найширший кеп і пшикнувши один раз, там утворилась цятка близько 30 см – в нас просто щелепи повисли!

Про вагони я не розповідав, але я думаю вони здогадувались. Одного разу мене доводилось витягувати з відділку поліції, бо нас зловили у львівській області. Мама думала, що син на парах, а виявилось навіть не в Києві.

Тоді в мене був тег Ogo! Це після Silver і до Rubae.

Як таких, ні, не отримував. Доводилось домовлятись на місці. А щодо історії, яка була у львівській області, то це сталось не через нашу помилку, це наш друг підвів своєю поведінкою.

Орієнтовно, 2007 рік. Мені сподобалась комбінація букв, і я її залишив та почав розвивати.

Звичайно. У більшості графіті райтерів є свої блекбуки, але мені завжди було страшно малювати в ньому, раптом я щось зіпсую. І саме тому всі мої малюнки були на листочках А4, серветках, газетах та іншому. Там декілька робіт є у блекбуці, але він лежить і я його не чіпаю.

Кдючовими мабуть стали перші поїздки закордон у 2015 році. Вперше я поїхав до Варшави, і зрозумів наскільки це кльово, що можна виїжджати у Європу і малювати там потяги. Вперше я поїхав щоб забрати балончики фарби, які мені вислали Montana Cans, а це дуже круті виробники фарби, і вони захотіли мене підтримати. Після того по декілка разів на рік їздив у Німеччину, Францію та Бельгію малювати.

Так, був. Моя перша мережа, куди я почав викладати малюнки це був PhotoLog, де можна було завантажувати тільки 1 фото в день, це ще за часів месенджера ICQ. Потім був Live Journal та Streetfiles. Останній — це німецький ресурс, і мені здається найкращий за всі часи. Там я мав більше мільйона переглядів мого профілю. На жаль, його прикрила поліція, точніше спецпідрозділ з питань вандалізму. А одного разу адміністратори цього ресурсу приїжджали до мене в Київ, це такі дорослі чоловіки за 50, і питали в мене секрети популярності. А я просто робив те, що мені подобається. Також памʼятаю, у Тернополі була камʼяна стіна, і я банкою хрому писав різні написи, і один з них: "Hi, wall! I make you famous!". Цю фотографію почали всі репостити, і вона дійсно стала популярною у світі.

В нас не завжди звертають на це увагу, бо не всі поки що розуміють, що це мистецтво. Більшість людей досі вважає графіті вандалізмом. В Європі зараз проходить багато виставок в пост-вандалізм стилі, і там це дуже заходить людям. До нас все приходить з часом, і можливо через пару років ми теж таке матимемо.

Загалом, так, це образ. Але також анонімність потрібна заради того, щоб не бути згодом притягнутим до якогось криміналу, тому вирішив не світитись. Це більше навіть перестраховка. Полиставши мій профіль, можна побачити багато транспорту закордонного, і я думаю, що ці фото також лежать десь в архівах німецької та французької поліції.

Зазвичай, якщо немає камер, то ніяк. Але коли, наприклад, в тунелі, то намотую футболку на обличчя.

Всі поїздки заздалегідь планувались, і графіті спільнота дуже велика. В кожному місті буде твій умовний побратим, навіть якщо ти його ніколи не бачив, але десь переписувався в інтернеті. Тобто, наприкоад, кажеш про свої плани, і тобі допомагають з підбором житла, малювання та іншого. Найбільше пригод траплялось у Берліні, і там трапилась найхардкорніша, коли ми малювали з крутою берлінською командою 1UP поїзд метро у тунелі, і в момент того як ми малювали, до нас зі станції стрибнула охорона. А в метро тільки два виходи: або на станцію, або у вентиляційну шахту. І ми всі дружньо вилетіли через ту шахту, яка веде у приватний сектор. За нами продовжилась погоня на вулиці, і дивом вдалось всім втекти. Було надзвичайно жорстко. У моїх друзів були історії, що для них піднімали поліцейський гвинтокрил. Але загалом, всі акції закордоном були більш-менш успішні, тобто не було ніяких прийомів.

Звичайно ні, з такою погонею нам не до того. Одного разу була цікава історія, коли ми малювали з другом у паризькому метро, і ми заходили в тунель через станцію, тобто стрибали з платформи та йшли в тупік до потяга. Ми малювали спеціальними банками на водній основі, які не дають запаху. Вони доволі дорогі, по майже 9 євро, і дуже маленького обєму, а для роботи їх треба штук 8. Це потрібно, аби на станції не почули запах, і ти завдяки ним виграєш 20 хвилин часу. І в процесі малювання, ми почули що до нас хтось спускається через вентиляційну шахту. Ми були шоковані, бо думали що до нас біжать поліцейські, але виявилось це були інші графіті райтери. Ми втікли, бо не знали хто це, і при цьому залишили в тунелі камеру, на яку знімали екшн. Деякий час ми посиділи на вулиці, і знову почули як відкривається та шахта і звідти вилазять четверо хлопців. Ми до них підбігли і спитали чи не вони щойно залазили в шахту, кажуть: “Так. А це ваші два незакінчені малюнки? Можете назад спуститись домалювати". І ми повернулись назад, закінчили, і в результаті потяг був з двох сторін розмальований, але в трафіку ми його такі не побачили. До того, на тій станції, де ми малювали в Парижі, було багато неприємних історій, оскільки це вже окраїна міста, гетто, де графітерів просто грабували.

Певним чином так, але дуже залежить від місця та країни. Там банально більше графіті магазинів, де можна підготуватись до акції. В Україні з цим трішки важче, але і зараз, під час війни стало ще важче, тож графіті малюють тільки одиниці. В Європі та Америці, коли стоїш чекаєш свій потяг, можна побачити дуже багато розмальованих вагонів, у той час як в Києві метро було і є синім. Хіба що інколи якась реклама на ньому.

Звісно позитивно, я б розробив щось дуже особливе. До речі, коли відкривався магазин Off-White, то я зустрічався з Віталієм Юрасовим, і він мені розповів про плани затягнути поїзд метро чорною матовою плівкою, і затегати назвою бренду “whole train". Але потім почалась війна, помер Вірджил Абло... і вже було не на часі.

Так, до повномасштабного дуже багато, ледь не щоміся приїжджали. Хоча зараз також приїжджали, не графітери, а стріт-арт художники.

У всіх по-різному. Я зробив свій бренд одягу, воно якусь копійку та приносить. Хтось пішов в комерцію, на замовлення та інше.

Так. Формула-1 у Вишгороді, де ми 2 місяці малювали безперервно, далі Даринок, Арт-завод Платформа, спорткомплекс в Ковалівці... З часом я перестав цим займатись, бо це не приносить мені естетичного задоволення, і не всі замовники порядні. Також я робив маленькі халтурки по дизайну.

Це був 2013 рік, рік заснування UglyCool. Спочатку просто робили футболки, просто бланкові, навіть не відшивали. І на них була шалена популярність, як зараз памятаю, це була футболка з написом Forever Young з чуваком який стоїть біля електрички та проводить лінію. І я побачив, що це заходить, і з тих пір почав займатись одягом, вже з власним пошивом. Справа копійку приносила, але зараз після повномасштабного все не дуже.

Мені дуже сподобались їхні зелені вагони. І в один момент я зрозумів, що хочу зробити свою книжку, і саме про ці вагони. Я побачив, що у мене на руках є достатня кількість матеріалу, тож я приїхав до них в офіс, представившись фотографом Rubae. Якось ми здружились і почали працювати над випуском. Проєкт книжки був ще у 2020 році, і ось тільки у 2023 вона вийшла у друк. Пощастило, що вони пішли на зустріч. Мені здається, це взагалі вперше, коли власник велиуої компанії іде назустріч графіті райтеру, який обмальовує їхні вагони.

Це зробив фотограф Ковальської, його прізвище Веприк. Це зроблено під час того, коли вони робили брендбук, де фото карʼєрів, підприємтсв, заводів, і фотограф сам виділив фотографію, де їдуть розмальовані вагони як найкращу. Ще памятаю, як зробив кусок роботи і написав: Kovalska is a new Berlin, і це репостнула собі на сторінку дружина Сергія Пилипенка, яка теж займається компанією.

В депо на Видубичах. Там взагалі спокійно, дуже просто було малювати, ніхто не чіпає тебе. Зараз вже не так.

Ні, це просто напис. Він є одним з найпопулярніших принтів у бренді. Футболок з ним я надрукував мабуть більше 2000.

Все дуже раптово приходить, головне замалювати ескіз щоб не забути. Наприклад, коли я їздив у Баварію, то зробив графіті у паттерні прапора Баварії, або це бувають іншітематичні штуки.

Дуже залежить від роботи. Зазвичай хвилин 20, але ти маєш малювати швидко з тим розрахунком, що твій вагон може піти з-під рук. У мене в книзі є робота, яка так пішла від мене, і я полював на неї рік. Два рази вона просто проїжджала повз мене.

Здебільшого працюю в майстерні. Це моя стара квартира, де я раніше жив, тож я переробив її під свою майстерню, де можу працювати з фарбою. До речі коли працював з великими форматами, то працював у майстерні Слави Крижанівського. Під час малювання мені подобається вмикати lo-fi. Головне не зупинятись, якщо ти від цього кайфуєш.

Вікна я відмалював ще давно, віддав на лазерну порізку, і вони стояли у мене вдома. А мозаїки зявились через мої бетонні плиточки. Після того як я отримав готові бетонні плиточки, мені в голову прийшла ідея мозаїк. Спочатку це були піксельні Rubae, а потім я почав робити вже живописні роботи з потягами. Це вулканічний камінь, кожну маленьку частинку якого я фарбував спрей-фарбою та викладав у композицію.