Ольга Безпалків народилася 1946 року в родині музикантів.
Ольга зростала у творчій родині. Батько Володимир у Львівському музичному училищі навчав студентів грати на народних інструментах. Він помер досить швидко, мав 62 роки. Мати викладала теоретичні дисципліни: музичну літературу та сольфеджіо в музичній школі № 2 на вулиці Коперника. В юності вона мріяла вступити в Миргородське художнє училище. Мабуть, саме тому її доньку з дитинства вабила художня творчість.
Ольга із задоволенням відвідувала мистецький гурток в Палаці піонерів. Згодом перейшла в художню школу, де її викладачами були скульптор Дмитро Крвавич, живописець Роман Турин, кераміст Ярослав Захарчишин. На літніх канікулах після сьомого класу Ольга відвідувала додаткові курси для вступників у мистецькі заклади, де познайомилася з Ярославом Мотикою, який також готувався до вступу в інститут. Хоч як комісія не запевняла Ольги, що через її низький зріст краще вступити на відділ текстилю, вона легко склала вступні іспити в Львівське училище прикладного мистецтва і стала студенткою відділу кераміки. Бажання ліпити перемогло.
Першим викладачем з фаху був Андрій Соболєв (родом із Латвії). Його дружина Ірина Веніамінівна викладала живопис. Коли Ольга навчалася на четвертому курсі, заняття із рисунку та композиції вів Тарас Драган, який тоді повернувся із заслання. Ольга захопилася його методикою і мала суттєві успіхи в навчанні.
У 1965 році закінчила училище. Її дипломна робота – керамічне панно в екстерʼєрі дитячого садка на вулиці Пасічній у Львові.
Коли Ольга прийшла вступати до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, відчувала, що вміла трохи більше ніж інші, деякі абітурієнти зверталися до неї по допомогу та пораду. Серед тих, хто вступав в академію разом з Ольгою, були Роман Безпалків, Тарас Левків, Франс Черняк і Василь Драчук.
Вступні іспити склала на відмінно, набрала найбільше балів з усіх, проте вступити могла тільки на вечірнє відділення. Чому? Попри те, що здобула освіту в училищі, забракло трудового стажу. Тому влаштувалася на парфумерну фабрику художницею з оформлення упаковань, але цього було недостатньо. Тому у списках студентів свого прізвища не побачила. Усі хлопці, які вступили, мали скерування з Львівської кераміко-скульптурної фабрики (ЛКСФ). Тут Ольжина мама вирішила підтримати доньку й зважилась поїхати до Києва в Міністерство культури. Проблему було вирішено й на відділення художньої кераміки додатково зарахували, окрім її доньки, ще двох абітурієнтів. Викладачами були Іван Томчук, Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, Роман Сельський, а керівником дипломної роботи – Василь Гудак, який тільки-но закінчив інститут. Крвавич вмів дуже образно, але коротко і зрозуміло пояснювати завдання та виявляти недоліки у студентських роботах.
Поєднувати роботу й навчання виявилось складно. На кераміці Ольга була єдиною дівчиною. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Вже на першому курсі зрозуміла, що симпатія до Романа Безпалківа була взаємною. Він не міг не подобатись: стрункий, вродливий, вирізнявся ерудицією та тонким розумом, був веселим та романтичним. На третьому курсі, після раптової смерті Романового батька, вони одружилися і 12 років прожили в однокімнатній квартирі разом із його мамою.
У 1971 році Ольга захистила дипломну роботу спільно з Романом: за пропозицією Бориса Возницького в одному із залів Олеського замку виготовили велику піч із теракотових рельєфних кахлів. Взоруючись на історичні зразки, Ольга розробила стилізовані орнаментальні та фігуративні композиції. На захист диплома до Олеська приїхали численні друзі: поети, письменники та актори, серед них – Богдан Стельмах, Роман Кудлик, Роман Лубківський, Роман Іваничук та інші. Вони читали гумористичні памфлети, написані з нагоди «видатної» події.
Роман Безпалків, працюючи на ЛКСФ, потоваришував із Романом Петруком, який на той час пробував себе у склі. Саме тоді він запропонував Ользі свій робочий стіл у творчій керамічній майстерні фабрики. Мисткиня була в захваті від нового місця роботи і творчого середовища фабрики. У майстерні вона заприязнилась із відомими керамістками – Мар'яною Савкою, Неллі Федчун, Міладою Кравченко та іншими. Особливим товаришем і наставником став Роман Петрук. Його творчий стиль дуже вплинув на неї. Одначе як творча особистість Ольга згодом шукала власний авторський стиль. Першою роботою на фабриці у 1971 році був теракотовий кубок «Гей наливайте повнії чари», який Ольга експонувала на виставці, але через ускладнену форму йог не взяли в тираж
У 1977 році Ольгу запросили до Латвії у Дзинтарі (Рига) на керамічний симпозіум, де вона познайомилася з архітектором і відомим керамістом Петерісом Мартінсоном. Митець відіграв значну роль у розвитку художньої кераміки в СРСР загалом та у Львові зокрема, де бував із творчими візитами. На симпозіумі в будинку творчості у Дзинтарі Ольга виконала три рельєфні тарелі – «Вітер», «Спека», «Тиша», які журі обрало на виставку-конкурс у Фаенці в Італії, й отримала Почесний диплом.
У 1996 році персональна виставка Ольги відкрилась у Музеї ідей у Львові (Через 10 років там експонували ще одну її персональну виставку). Того ж року з Романом Безпалківим взяли участь у ще одній груповій виставці у Київському будинку художників.
Ще від студентських років Ольга і Роман багато часу проводили разом, із друзями ходили на байдарках річками України. Цю традицію Безпалківи плекали понад 40 років. У різні роки до компанії долучались родини Остафійчуків, Косових, Мотик, родини двоюрідного Романового брата Михайла Безпалківа, Ольжиного брата Олеся Дзиндри, історика та археолога з Тернополя Ігоря Герети, бандуриста й письменника Миколи Литвина з Києва та інших художників. З подорожей Ольга завжди привозила акварельні пейзажі.
У 1980 році народилася довгоочікувана дитина – донька Христина. А 1984 року Безпалківи отримали квартиру. Протягом творчого періоду Ольга виконувала монументальні замовлення. Її панно прикрашають читальний зал Львівської міської дитячої бібліотеки, профілакторій у селищі Рудно, будівлю заводу Львівхімсільмаш на вул. Городоцькій, санаторій Кришталевий палац у Трускавці, вестибюль клубу с. Паликорови Золочівського району, фоє ще однієї львівської дитячої бібліотеки; фонтан для зимового саду дитячої поліклініки на Борщагівці в Києві. Такі замовлення забирали багато часу, але за них непогано платили. На ощадній книжці подружжя було майже 5000 карбованців, за які на той час можна було купити автомобіль. Одначе після розпаду Радянського Союзу у 1990-х роках всі заощадження успадкувала Росія. Засобів до існування тоді майже не залишилось. На початку 1990-х активно працювала над творчими проєктами, усе більше заглиблюючись у розроблення складних, але вписаних в дух часу керамічних творів, приділяючи увагу експериментам у скульптурі. Ольга завжди ставила собі складні творчі й технічні завдання. Через підвищення вартості газу цехи кераміки на початку 1990-х на ЛКСФ припинили своє існування. Художники продовжували діяльність самостійно, у власних майстернях. Керамісти, щоб випалювати роботи, власним коштом купували електричні печі.
У 1996 році Ольга влаштувалася у Львівський лісотехнічний університет на кафедру ландшафтної архітектури, де викладала рисунок, живопис, скульптуру, композицію та історію архітектури. Там вона працювала до 2019-го. У 2009 році після інсульту на 71 році життя помер чоловік Роман.
Постійно працює творчо, бере участь у виставках та керамічних симпозіумах.
Виставка в артцентрі «Я Галерея» у Львові – перша ретроспектива творчість художниці.
